Бахчисарай, Одеса та ін.). Їх видавнича продукція обмежена фінансовими нестатками.
Згідно з західними уявленнями, історична наука повинна б концентруватися в університетах, а установа типу Академії наук має бути зведена до рівня наукового товариства. Про це весь час говорять ті, хто приїжджає в Україну з Заходу в ролі своєрідних наукових експертів. При цьому, однак, абсолютно ігнорується факт занепаду вищої освіти в Україні взагалі, необхідність раціональної реформи університетів, їх фінансового забезпечення. Фундаторів-меценатів наукових інститутів у складі університетів (як, наприклад, у США) немає і довго ще не буде. Спроби при допомозі кількох утворених університетських інститутів (у Києві — Інститут українознавства, у Львові — Інститут історичних досліджень) ублагороднити навчання і залучити студентів до дослідницької праці поки що особливих результатів не дали. Приватні інститути (Інститут історії церкви у Львові) роблять перші кроки. Існують ще фіктивні установи (наприклад, Інститут Центрально-Східної Європи у Львові) або напівфіктивні (скажімо, Інститут досліджень діаспори в Києві), на яких зупинятися не варто.
Отож, Національна Академія наук України далі є штабом історичної науки. Штабом з дуже поганою науковою репутацією, бо саме там фальсифікувалася раніше і частково фальсифікується досі історія України. На Академію з ідеологічних міркувань велася і ведеться атака як зліва, так і справа. Зліва, бо Академія допустила утворення нових гуманітарних інститутів, які не забажали іти в руслі колишньої комуністичної науки та зайнялися дефальсифікацією історії. Справа, бо, всупереч своїй модифікованій досить чудернацькій назві, “Національна академія наук України” академією національною не стала — згідно з семантикою того слова, притаманною українській мові. Тривають також наскоки на Академію окремих амбіціонерів, яким не вдалося загнуздати академічного коня. Недавно, у жовтні 1995 p., у Львові пролунав з театральної сцени (пізніше ще й по радіо) енергійний голос Оксани Пахльовської: "Розігнати!". Мало хто знає, що підставою для такого гасла, проголошеного з високим почуттям цілковитої безвідповідальності за долю української науки, лежить особистий конфлікт героїні з дирекцією Інституту літератури… Були спроби замінити Академію — через її олігархічність, антиреформаторство, антиукраїнськість — іншими утвореннями, в роді Української наукової асоціації (1990 p.), Національної наукової асамблеї (1994 p.), але з цього нічого не вийшло.
На хвилі ейфорії після проголошення незалежності в складі Академії до ліквідації або кардинального оновлення інститутів, які займалися фальсифікацією науки — наприклад, інститутів історії, археології, філософії, держави і права, суспільних наук — сучасний українознавства не дійшло. Натомість було прийняте Соломонове рішення: на противагу “старим”, радянським, комуністичним, інститутам утворити “нові” під егідою кодової назви “національне відрод-
