ження". Так виникли (подаю сучасні назви) Інститут української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського, Інститут сходознавства ім. Агатангела Кримського, Інститут соціології, Інститут народознавства, Інститут східноєвропейських досліджень. Соломонове рішення виявилося помилковим: воно стимулювало не “соцзмагання”, а радше т. зв. “нездорову заздрість”, бо нові інститути зуміли зібрати талановиту молодь, розгорнути широку, а подекуди навіть дуже широку (як можна переконатися, хоча б, на підставі видавничої діяльності Інституту української археографії) видавничу діяльність. “Старі” інститути виявилися неконкурентноздатними. Конфлікт наростав, щоб у наш час, мабуть, досягти апогею у вигляді проекту ліквідації “нових” інститутів з поверненням до давньої компрометованої радянської схеми академічних установ. До речі, на семінарі у Гарварді виникла дискусія на тему чи Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича у Львові залічити до “старих”, тобто компрометованих, інститутів, чи до “нових”, бо, мовляв, вивіска його недавно змінилася. Я вважав, що йдеться про “старий” інститут, але після повернення до Львова завагався: масажний кабінет, що існує під крилом інституту, справді щось кардинально нове, досі нечуване навіть у багатій на несподіванки сучасній академічній дійсності.
Після фази ейфорії внаслідок проголошення незалежності України (ця фаза тривала яких 7–8 місяців), наступила друга фаза нетривалої, можна сказати гнилої рівноваги між правими та лівими силами. У 1995 р. політичні терези в Україні помітно хитнулися в бік москвоцентризму, можливої реставрації Радянського Союзу, а навіть комунізму чи ще менше ясного соціалізму. Одні історики, виховані радянською дійсністю в атмосфері постійного сервілізму, завагалися чи їм іти далі під гаслом національного відродження, інші ж відкрито відновили старі московоцентричні й, автоматично, антиукраїнські позиції. Хитнулися терези також у такій олігархічній установі з антидемократичними і антиреформаторськими традиціями, як Академія. Голосно прозвучав заклик до відновлення Радянського Союзу — з відповідними санкціями до неслухняних істориків.
Академію, яка виявилася нездатною до самореформування, держава притиснула до стіни фінансово. Серед авторів бюджету знайшлися “реформатори”, що постановили заощаджувати на науці. На академічну науку було відпущено теоретично (бо без практичного регулярного виділення коштів) 9 більйонів 360 мільярдів крб., тобто близько 52 млн. доларів США (замість потрібних — на думку Академії — 17 більйонів 600 мільярдів крб. або 97 млн. доларів США). Хоча утримання
