Сторінка:Євген Плужник. Дні.pdf/77

Й рука, скажи, наважиться чия
Твою зламати волю і закони,
О, місто-велетню, що виростив бетони
Там, де колись пишалися поля,
І тільки вітер молодий гуляв
І тіні хмар на ярину нагонив;
А ще раніш кочовників загони
В шовковій тирсі ранками спиняв
Дніпро, що тут сріблясті перепони,
Для них в степу широкім розілляв!

А нині гордо в небо повстромляв
Ти кам'яниць своїх бетон надійний
На знак того, що припинила війни
З тобою вже приборкана земля!
Нащадку степу, що тебе прокляв
Не раз твій дід — в байраці хутір мрійний,
Немов у казці журавель сумирний,
Що непомітно викохав орля…
І я, пішовши хлопцем відтіля,
Приніс тобі не ладану та смирни —
Все, що батькам моїм дала рілля —
Терпіти дар великий та безмірний!

І ось тепер, твоїм законам вірний,
Все ж відчуваю, що в мені жива
Сел незліченних мрія вікова —
Про переліг незайманий та вільний!
І часто я втупляю погляд пильний
У далечінь, де смуга лісова
З очей моїх пожадливих хова