Сторінка:Євген Плужник. Дні.pdf/78

Степів колишніх вид багатомільний…
І через те, як прийде день недільний,
Несе мене, гуркочучи, трамвай
Кудись за місто, де пісок суцільний
Бодай ріденька укрива трава…

З дитячих спогадів тяжіє голова,
Коли моріг постелеться під ноги,
Коли вгорі дзвенить сосна й розлогий
Дуб холодком повільним повива…
Вузенька стежка… Знову дерева…
І далі берег жовтий та улогий —
І за Дніпром замайорять пологи
І наче привид — села і жнива…
І тихий спів… про те, як удова
Та сподівалася синів з дороги…
…А все-ж чомусь не набіжать слова
В рядки наївні тихої еклоги!

Селянський краю мій — на вік убогий!
Вже я не той, як за дитячих літ…
Але й в тобі хіба що Заповіт
Час відмінити ще не має змоги!
А вже й Дніпро не той… Вже і пороги
Ось-ось одягнуть в крицю та граніт…
…Навіть недавнє — наче давній міт,
Як і казки про вільні перелоги…
Щодня нові потреби і вимоги
Женуть тебе в новий, незнаний світ,
І дні твої — сіренькі епілоги
Віків, що їх розпочинав був скит…