Сторінка:Євген Плужник. Дні.pdf/80

Адже й в новім бренять знайомі ноти
Утоми, болю, темряви й скорботи,
Що вже пливли за вітром степовим,
Коли й діди мої по сіль у Крим
Волами їздили, коли й полоти
Ходили мати, і коли самим
Онукам впало стати до роботи!

І досі ще неспокою й турботи
Горить огонь в очах моїх братів, —
Бо він недавно ще палахкотів
Десь в глибині самотньої істоти!
Бо ще недавно так немов із скоти
Дивився світ на далі золоті,
І тільки де-не-де серед кротів
Довговолосі скніли Дон-Кіхоти…
Але ж не можу серце розколоти!
І ось, чужий тому, чим животів,
Не відпочину й за міської сльоти,
В полоні цегли, диму і дротів!

Бо виріс я на межах двох світів —
Півмерлих сел і міста молодого,
І не зречусь ні там, ні тут нічого,
Хоч якби часом з болю захотів!
Бо роки ранні, мов коріння ті.
Зростивши там, де тихо і убого
Конаєш ти, минувшино-небого,
У чаді в лій намочених ґнотів,
Я сам, покірний часові й меті
Життя, що завжди плине до нового,