Сторінка:Євген Плужник. Дні.pdf/83

Вже не чужий для бруку й пішоходів!
Яка нова розгорнеться відтоді,
У далечінь безмежну пливучи,
Історія культури і народів,
Що час її їм справді доручив!

І так замріюсь часом уночі,
На самоті в своїй кімнаті білій,
А то і вдень, безжурної неділі
Давно знайомим містом ідучи,
Що ось пливу що далі то хутчій,
Віддавшись весь уяві легкокрилій —
Шумлять мені якісь рожеві хвилі.
Бринять вітрила з синьої парчі.
А там — за мною — очі глядачів,
береги ще за дитинства милі,
Де назавжди народній дух спочив,
Пісні створивши красні та безсилі.

І бачу я — на давнім небосхилі
Байдужі зорі… Стомлені лани…
Навіть здається — сиві чабани
Гарячим днем маячать на могилі…
Знайоме тло нерадісних ідилій!
Тут наче людям хтось заборонив
Немлявий рух, щоб втратили вони
В очах відвагу і бадьорість в тілі!
Але лягають поміж нами мілі,
В тумані тоне відблиск давнини, —
І світ новий душі моїй змарнілій
Золотосяйний обрій відслонив!