Сторінка:Євген Плужник. Дні.pdf/84

І бачу я все те, про віщо снив,
Про що земля завжди в мені тужила,
Коли дзвенить на селах кожна жила
За говірких, налитих сонцем жнив!
…Виходять люди на квадрати нив, —
А людям тим, так наче дано крила,
Немов земля ніколи не родила
Смутних людців моєї сторони!
І кожен з них машину полонив —
А та ж машина лагідна та вміла! —
І мов гуляти діти-пустуни,
Стають вони до нелегкого діла!

В очах знання, упевненість і сила, —
Душа бо в них палає молода, —
Ритмічний рух, розміряна хода,
Немов різьбар доклав руки до тіла!
Не гнуть їм стан важкі з снопами вила,
Не ллє з них піт, неначе та вода,
Бо розум тут усе потрібне дав,
Щоб праця їм була легка та мила;
Щоб їм земля, як щирий друг, годила.
Земля, що нині з виснаги руда
Замість пшениць густих себе укрила
Таким сміттям, що й мовити шкода!

І бачу далі я, чого жадав —
По вільній праці стомлену громаду,
Коли надійде прохолода з саду,
Коли остання пройде череда.
Доки зірниця тиха і бліда