Сторінка:Євген Плужник. Дні.pdf/87

Ні сел, ні міст, а те, що я не звик,
Ще називати простими словами!
— Щасливий світе! — вигукну з нестями,
Та перше, ніж відчую власний крик —
Мені з очей далекий обрій зник
А обрій близький замикає брами…
І, обхопивши голову руками,
Гублю хвилинам божевільним лік,
І тільки чую, — десь по-над світами
Пливе назад мені за роком рік.

І знову я сіренький рахівник,
Що зазирнув за межі всіх історій,
Дивлюсь на села журні та суворі,
Що мов конають тихо віддалік…
І знову я в кутку своїм приник:
Такі ті села для журби просторі;
Голодні, темні, стомлені і хворі —
Як десять років тому, як торік!
І мов ті велетні серед калік —
Мов острови на безбережнім морі —
Стоять міста… І рвуться на язик
Слова журби, а не гірких докорів!

Міста, міста! Жорстокістю бадьорі!
Мільйоносилі людські двигуни!
Це ваш тягар приплескав бігуни,
Це вам на паливо часи і зорі!
Каміносерді! Тисячами творів
Уславлені культурні дикуни!
Закуті в мідь, бетони й чавуни