Так уродилося багато сел і хуторів округ Гетьманського. Де був колись бір — стало велике село Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі виросли Байраки — малі й великі; там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили, — красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися і Піски.
[В селі Пісках давно, а коли саме, люде не пам'ятали, оселився захожий січовик Мирон Гудзь. Жив він спочатку сам, з полювання, а потім одружився і став Мирон Гудзь поле орати та хліб сіяти, а дружина Марина сина Івана колихати. Івась, зростаючи, чув від батька страшні оповідання про війни та походи на Туреччину, на татарву, на панів-ляхів і перекладав все те в дитячі іграшки. Матері те не дуже до вподоби було і вона схиляла його до покійної праці. Як повернуло Івасеві на 16-й рік, то він зовсім покинув іграшки в бої — та став ходити біля волів, додивлятись до плуга, до борони].
Мати раділа. Та й батько — не те, щоб легко було його січовому серцю дивитись, як завмірала в синові лицарська вдача, а все-ж і батько не дуже горював від того. Кругом усе старе лицарство розтавало. Не стало рівности, — не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибіраючи на її голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, — позадирала тепер голови вгору, а прості козачі до самої земліа понагинала. Дряпіжники, сутяжники, всякі військові товариші, розкинули свої тенети — і, як зайців, ловили в них просту темноту. Не стало вже і гетьмана. Та й навіщо він тоді, кому він тоді здався? Кругом Україну облегло панство, позалазило в саме серце — і, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп. Зажурились наші левенці — та вже було пізно. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своїми кістками засипали, обороняючись од лютих ворогів, — стала для них ворогом, од котрого приходилось тікати. Піднявся струс, біганина. З одного місця переходили люде, на друге, шукаючи волі, бажаючи панів здихатись — не чужих, а своїх уже кревних панів. Од панів тікали в козаки, давали військовим урядникам басаринки, щоб записали в „компут козачий“; а козаки не вряди-годи шукали ласки в панів — бігали од козацької старшини, просилися „під протекцію“. А пан і старшина, як брати рідні. Ворон ворону ока не виклює. А часто — сам пан, сам і старшина. Хто сам собі ворог?..
Правда, пісчане були ще вільні. Та що з того — коли приходилось дожидати, що от-от і їх злигають. А кругом неволя, кругом сум людський, — нікому порадоньки дати. Піднялись були за Дніпром гайдамаки, та й ті повернулись у розбишаки, а не в справжніх лицарів. А тут уже чутка: „Текеля на Січі попорався“. Розтеклося товариство, — хто куди. Одні — в землю; другі — до турка; а треті — на Україну, до плуга. Придибало їх щось два чи три у Піски, — та незабаром померли.
Все це переживав старий Мирон, за плугом ходячи; все це переболіло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись. Зостався Мирон сам собі, як палець. Як дуб серед осичок у лісі, так він серед пісчанської громади. Один одинцем! І син — його кревна дитина — цурався батьківського духу!.. Сумне недоладне прийшлося січовикові волочити життя на старість. І скрізь вороги, — і ворогів немає, бо люде пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хоч умірай! А ще козача вдача гучно одкликалася в старому серці: рука шукала потягтися з ворогом. Так-же й ворога, окрім свого хатнього, немає. Сумно і глухо!
— Пустіє, глухне наш край! Незабаром і заплісніє серед такої каламути! — казав иноді Мирон, згадуючи давнє.
