В Порт-Саіді шипшандлер[1] категорично замотав головою, коли йому натякнули, щоб він дістав газети й фото міста, і я втратив був надію дістати щось на спомин про знамениту споруду, хоч моряки запевняли, що часом шлюпники нелегально приносять газети й фото.
З розмови з шипшандлером я довідався, що останніми часами за такі провини карають дуже жорстоко — звільняють з роботи — і тому шлюпники тепер коли й наважуються принести щось на борт пароплава, то лише галантерейні дрібнички.
Порозумілися з Мустафою, хоч як це дивно, швидко. Він знав по десятку слів тих націй, кораблі яких проходили Суезький канал за 30 років, що Мустафа проробив у каналі шлюпником.
Коли я запропонував зайти до себе в каюту, Мустафа, відразу зрозумівши мене, красномовно моргнув у бік поліції. Я вдав, ніби його не помічаю. Коли я озирнувся вже біля своєї каюти, Мустафа сторожко наближався до дверей з протилежного боку.
Шлюпник довго не хотів сісти в крісло, а уперто мостився навшпиньки біля порогу. Лише згодом наважився сісти на краєчок стільця й довго смакував радянську сигарету, прицмокуючи:
— Гут сигарет, гут.
Потім ми розпочали дружню, трохи дипломатичну розмову. Ох, що то була за розмова! Кращої імітації вавілонського „стовпотворіння“, мабуть, ніхто не бачив. На жаль, доведеться розмову подати в обробці й перекладі:
— Ну що ви, газет немає! Я погано читаю, не бачу вже — замотав головою Мустафа, — та й взагалі за газети тепер суворо…
Помовчавши, він після довгої затяжки додав:
— Хіба може в шлюпці якусь знайду, подивлюся. Ми іноді їжу загортаємо.
У цю хвилину на палубі пролунали вигуки і Мустафа нашорошився. Вигуки повторились. Можна було розібрати знайоме ім'я, гукали якраз Мустафу.
Шлюпник схопився, швидко проказавши щось по-
- ↑ Постачальник.
