ряка. Вогонь компаса слабо освітлював надміру напружене Чижикове обличчя, воно застигло в суворій сторожкій непорушності.
Він ніби стояв на почесній варті, від зайвої напруги здригалися молоді, недосвідчені мускули рук. Зосереджені надміру на стрілці компаса очі блищали.
Всі органи чуття були переобтяжені і, ясна річ, це заважало роботі. Пальці рук конвульсійно стискували штурвальні держаки, коли для цього досить було легкого дотику.
Коли стрілка компаса вередливо стрибала від курсу, Чижик злякано й рвучко починав крутити штурвал, щоб загнати стрілку на своє місце.
— Спокійно, морячку, спокійно, навіщо паніка? — навчав позаду Шпілевський, ніби байдуже стежачи за компасом, а справді пильно й непослабно, щоб у мить стати на допомогу учневі.
Несподівано компас починає вередувати; стрілка провокаційно починає сіпатись на всі боки і ні за що не спиняється на своїй рисці. Чижик полотніє й розгублюється. Пароплав потрапив у смугу течій, і тут уже потрібна тверда рука кваліфікованого, досвідченого стернового. На допомогу приходить Шпілевський. Він жартує:
— А дай но мені подержати. Іч танцює, я йому покажу!
Він бере стерно, сміливо крутить спочатку вліво, потім управо, ще вліво, а тоді, випроставшись, питає:
— А ну, Чижику, глянь — чи не танцює?
Стрілка компаса принишкла на своїй рисці.
— Ну то-тож! — Сміється Шпілевський і тихо починає згадувати: — Гнали ми три роки тому до Владивостока „Желябова“. Тільки вийшли за Перім… — Шпілевський раптом обриває спогади, випростується й свариться до вахтенного — на трапі чути кроки… Шпілевський не помилився; на мостик іде капітан.
— Як зараз? — чуємо згори в рупор.
— Точно на румбі! — Соковитим тембром, як завжди, піднесено відповідає Шпілевський.
Спека знову почала дошкуляти нам. Подихи мусону не могли розвіяти духоти палуби й кают.
