Це була вулиця складів.
з карантинної гавані до вугільної, здавався рухливою чорною комахою.
Ліворуч вугільної гавані, затуляючи вхід у Малайську протоку, юрбилися фортеці-острівці. На соковитому тропічному тлі вони привертали увагу своєю неприхованою понурістю; кам'яні схили кволо огортали пасма виснаженої зелені й навіть неозброєне біноклем око швидко знаходило запнуті чохлами цівки потужних гармат, бетоновані бойові платформи, горби бліндажів і сірі постаті вартових „Воріт Сходу“[1].
„Курск“, поминувши фортеці, наблизився до вугільних складів, де вже чекали представник англійської вугільної компанії та юрба обідраних, виснажених кулі. Незабаром трап торкнувся сінгапурського берега.
Секретар осередку, низький, схудлий юнак, побачивши одягнених по-береговому моряків, підійшов до гурту. Він щойно виліз з машинного й увесь ще лиснів потом та мастивом. Обережно, щоб не забруднити товаришів, секретар припалив у крайнього свою цигарку і, пихнувши димом, спитав:
- ↑ Так англійці називають Сінгапурську протоку.
