роти їжею. Інші напружено чекали своєї черги, уп'явшися голодними очима на жаровні. Жодного слова, жодного звуку — лише зловісне шкварчання сковорід. Я не знаю чому, але мені стало моторошно. Ми мовчки повернули геть від чадного зазубня.
На пероні Владивостоцького вокзалу наша група привертала загальну увагу, особливо мій дивний багаж — подарунок товаришів: два строкаті папуги й немовля макаки — дочка індокитайських джунглів. Макака злякано позирала зза пазухи навкруги, викликаючи загальний подив натовпу.
Серед товаришів-моряків не було лише Чижика — він відстоював берегову вахту.
Востаннє стиснули руки, побажали щасливої путі й експрес Владивосток – Москва помчав мене крізь ліси, кряжі, долини, тунелі Азії.
Тут я охоче згадував за тропіки й спеку. Сінгапурська макака понуро сиділа на вікні, поскладавши на живіт лапки — проміння сибірського сонця гріло кволо й неохоче.
Уночі дошкульний холод не давав мавпеняті заснути й воно безцеремонно скубло мене за чуб, щоб я забрав його з полиці до себе під теплу ковдру.
Через дванадцять діб я побачив перон Харкова й охоче пірнув у вир харківських темпів.
Десь у кінці холодного грудня я одержав телеграму:
„Двадцять восьмого будемо Одесі вітання екіпажа Капітан Ковальчук“. |
Шість сіреньких слів принесли з собою дух тропіків, розворушили спогади, наче хлюпнула тепла солона океанська хвиля й понесла на своєму гребені.
Другого дня з квитком у кишені, з чемоданом у руці, я героічно й сміливо з боєм брав харківський трамвай, що повіз мене до вокзалу.
Наступного дня я був уже в Одесі…
В порту, коли я поспішав до „Курска“, мене спинив юнак в м'якому теплому закордонному демісезоні, новому