Сторінка:Іван Ковтун. Люди моря. 1935.pdf/44

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

роти їжею. Інші напружено чекали своєї черги, уп'явшися голодними очима на жаровні. Жодного слова, жодного звуку — лише зловісне шкварчання сковорід. Я не знаю чому, але мені стало моторошно. Ми мовчки повернули геть від чадного зазубня.


На пероні Владивостоцького вокзалу наша група привертала загальну увагу, особливо мій дивний багаж — подарунок товаришів: два строкаті папуги й немовля макаки — дочка індокитайських джунглів. Макака злякано позирала зза пазухи навкруги, викликаючи загальний подив натовпу.

Серед товаришів-моряків не було лише Чижика — він відстоював берегову вахту.

Востаннє стиснули руки, побажали щасливої путі й експрес Владивосток – Москва помчав мене крізь ліси, кряжі, долини, тунелі Азії.

Тут я охоче згадував за тропіки й спеку. Сінгапурська макака понуро сиділа на вікні, поскладавши на живіт лапки — проміння сибірського сонця гріло кволо й неохоче.

Уночі дошкульний холод не давав мавпеняті заснути й воно безцеремонно скубло мене за чуб, щоб я забрав його з полиці до себе під теплу ковдру.

Через дванадцять діб я побачив перон Харкова й охоче пірнув у вир харківських темпів.


Десь у кінці холодного грудня я одержав телеграму:

Двадцять восьмого будемо Одесі вітання екіпажа

Капітан Ковальчук“.

Шість сіреньких слів принесли з собою дух тропіків, розворушили спогади, наче хлюпнула тепла солона океанська хвиля й понесла на своєму гребені.

Другого дня з квитком у кишені, з чемоданом у руці, я героічно й сміливо з боєм брав харківський трамвай, що повіз мене до вокзалу.

Наступного дня я був уже в Одесі…

В порту, коли я поспішав до „Курска“, мене спинив юнак в м'якому теплому закордонному демісезоні, новому