кепі: шию йому обгортав білий блискучий крохмальний комірець, а вогниста краватка недбайливо визирала з розрізу строкатого джемпера.
Холодне повітря зарожевило молоде засмагле обличчя юнака. Він весело й товариськи посміхнувся до мене:
— Здорові були, товаришу, з приїздом!
— Здоров Чижику! — ледве не гукнув я у відповідь, але згадав:
Під час рейсу Владивосток – Італія – Одеса Чижик якось підійшов до капітана й несміливо сказав:
— Я прошу вас, Петре Івановичу, не називайте мене Чижиком… Який я Чижик, я вже… біля стерна стою… і вахти… а також — я секретар комсомольського осередку…
Капітан стримав посмішку й поважно відказав, як старшому:
— Єсть! Добре. Якщо до Порт-Саіду не схибиш, даю наказа звати тебе повним ім'ям і по батькові. Хто ж порушить наказа, — штрафуватиму. І капітан занотував собі в книжку свою обіцянку.
І дійсно, після Порт-Саіду капітан урочисто звернувся до Чижика, називаючи його по імени й батькові. І, звісно, обійшлось без наказу, але факт — слово „Чижик“ зникло з лексикону палубної команди.
Згадавши це, я вчасно стримався й урочисто привітався:
— Добридень Миколо Васильовичу!
Ми кріпко стисли руки — колишній Чижик не міг стримати задоволеної посмішки.
Доречі, прізвище Миколи Васильовича — Лях.
