Чижик захвилювався. Він обурено повторював одну фразу:
— Ні, ви мені скажіть, чого це так: до Сінгапура давали 9 миль ходу, а тепер знову прорив?!
Комсомольський секретар додавав до цього ще купу образливих слів, обвинувачуючи комсомольську вахту ледве не в зраді ленінській спілці.
Хвилюватись було чого. До Сінгапура комсомольська вахта геройськи вела перед, взявши на буксир старших. І враз після Сінгапура опинилась позаду.
Науменко, білявий симпатичний хлопчага, позираючи спід насуплених рівних брів, виправдовуючи себе й товаришів, твердив:
— Ти полізь у бункер і подивись на вугілля — сміття!
Чижик гарячився і не визнавав це за доказ.
— А чому у всіх пара є, а у вас немає. Вугіль один, ви частіше його ворушіть!
— Стараємось, далі нікуди! — образливо скрикує Армяновський. — Од печей не відходимо. Не горить!
Чижик не міг ніяк збагнути причини такої ганебної історії і в захваті твердив одне: — більш ентузіазму і будьщо знову очолити кочегарку!
Комсомольська вахта мовчала. Хлопці, зрештою, мусіли визнати: самого молодечого ентузіазму замало. Бракує досвіду, уміння й техніки.
Не раз хлопці заздрісно стежили за ломиками та гребаками старих кочегарів, що, як забавки, ходили в руках сивовусого Бойченка та веселого Карпенка.
З артемівським вугіллям молодь упоралась, але хіба ще є мало сортів вугілля?
Молодь почала нишком стежити за роботою старших товаришів і чим далі, тим свідоміше, вже без зайвих заздрощів бачила, що кочегарська справа — це не просто собі „чорна“ робота, а хоч і проста, проте тонка й кваліфікована праця.
Молодь мусіла визнати, що так працювати, як Бойченко та Карпенко, вони ще не вміють, і треба вчитись, розпо-
