місті в театрі можна побачити тільки наших моряків, бо для закордонного моряка театр — занадто дорога розвага.
Наша екскурсія в Помпею припала на 1857 роковини загибелі цього містечка; його було поховано під попелом і розпеченою лавою Везувія в 75 році.
Потяг промчав містом і повернув до підошви вулкана. Колія оперізувала Везувій з боку моря, пролягаючи садами й виноградниками. Від голої верхівки вулкану спадали закам'янілі потоки лави, з кратера час од часу видимався білий пухир диму, підносився хмарою над горою й за хвилину поволі розвіювався, ніби танув у неосяжній блакиті.
Ми взяли квитки третього класу. Пасажири здивовано позирали на нашу групу, дуже відмінну від туристського загалу.
Незабаром балакучий кондуктор сповістив своїх земляків, що це радянські моряки їдуть оглядати Помпею. Це було такою для всіх несподіванкою, що на нас приходили подивитись пасажири з сусідніх вагонів.
Для тамтешніх мешканців наша подорож, і справді, видавалась дивною. Всі ж знали, що чужоземні моряки в Неаполі цікавилися здебільша ресторанами та дешевим кіанті[1], а не руїнами Помпеї. Та ще в такий час, коли справжні туристи починають забувати Неаполь і гіди[2], що колись мали добрі заробітки, тепер охоче заплатили б тому, хто показав би їм прибуткового мандрівника. Криза! Страшна, як спрут!
Наш потяг зупинився біля сірої станційної будівлі
— Везувій! — вигукнув кондуктор.
Звідси до кратера вулкану піднімалася колія підйомної залізниці. Підйом на вулкан коштує майже десять карбованців і, звичайно, славнозвісний кратер оглядають переважно кондуктори фунікульору[3], а не туристи.
Після зупинки вагон спорожнів — до Помпеї їхала лише наша група.
За десяток хвилин ми зійшли на порожню платформу. Нас
