— Не примха, а обов'язок. К бісу таке складання! Я мушу взяти три тисячі кубометрів, а так і третини не заберу. Це злочин! Нам кожен вершок валюти коштує! Ви розумієте, ва-л-ю-т-и!
— Але ж ми не можемо подавати вам однакового розміру. У нас ліс на трьох складах лежить, — виправдовувався службовець.
— Це мене не обходить. Ви про це мусіли завчасно подбати. Доки не будете подавати односортного дерева, жодна дошка не піде до трюму.
Службовець доводить, що це неможливо, що дерево не встигли посортувати.
Петро Іванович невблаганний:
— Викличемо агента, складемо акт, — до того вантаження припиняю.
Погроза дає бажані наслідки — дошки починають підвозити більш-менш однотипні, вантаження потроху налагоджується.
— І народ же, — згодом хитає головою капітан, витираючи спітніле чоло,— час уже привчитись вантажити. Жартуєте, хлопці, я вас привчу! У Новоросійську красота, а не кладка. Не вмієте — випишіть людей звідти, хай повчать.
Аж геть увечері капітан згадав, що сьогодні не обідав. Буфетник, як виявилося, пішов у місто й капітанові довелося піти на берег вечеряти.
Він повернувся на пароплав рівно о 12. На палубі було порожньо. Спокій і тиша окутали пароплав. В просторих, ще незаповнених трюмах іскрилась електрика. Капітан дбайливо озирнувся, поглянув на годинник і гукнув:
— Вахтенний!
Ніхто не озвався.
— Вахтенний! — повторив капітан. Знову мовчанка. На освітлене лице капітанові впала турботна тінь. Він приклав свисток до рота й тишу роздер різкий, тривожний посвист.
За хвилину довідались, що на вахті немає нікого, а вахтенні, що мали охороняти трап пароплаву, спокійно сплять.
Обоє вони — молоді хлопці: один на прізвище Муха, другий — Чинов. Провина у них серйозна — заснули на варті, вірніше, один пішов з вахти, а другий не вийшов. Вахта ж була відповідальна — один сірник міг би за якусь чверть години спопелити пароплав.
