Незабаром він викликав старшого помічника, третього й боцмана і за докором застеріг:
— Хлопці, це ж ваша справа. Додаткові кінці дайте. Троси можуть лопнути, бачите, сіпає.
І, дійсно, на кормі ледве не тріснув кінець.
Свою погрозу скликати комісію, щоб зафіксувати всі хиби вантаження, капітан здійснив. Випадково я побачив копію акта.
— Невже таки склали?
— Звичайно, а ви ж як думали? — відповів здивовано Петро Іванович. — Ніяк не можна далі мовчати.
— Я й забув вам сказати, ще ж одна історійка трапилась, — зайшов до каюти Кость Васильович. — Вже перед, кінцем дивлюся, подають довжелезні дошки. Стій, гукаю жодної дошки не прийму. — Припинив вантаження, а згодом прибігає представник: — „Дуже дякую, каже, що затримали, ці дошки призначені для Південної Америки, а не для Італії“.
От була б історійка!
Минуло небагато часу, але роботи у Батумі не впізнаєш. Кожен пароплав навантажується чітко й безперебійно. Треба було мобілізувати енергію, непримиренність, нерви, щоб порт запрацював чіткими, соціалістичними темпами.
Доклав до цього й своїх сил „щасливий капітан“.
Один по одному зникали позаду зелені привабні острівці Малакської протоки, віддалялись береги Суматри — віддаль обертала їх на суцільну безову смугу. Протока ширшала й скоро мала вийти в океан.
Минала п'ята доба, як „Курск“ вийшов із Сінгапура на Перім. Ранок шостої доби наздогнав судно вже в океані. Листопадове тропічне сонце гріло незгірше травневого. Зрошені нічним туманом палуби швидко просохли й нагрілися.
Капітан зійшов з мостика і звично став тихо походжати в холодку своєї палуби, приклавши пальці до підборіддя — ознака, що Петро Іванович занурився в спогади й може не одгукнутись, навіть коли до нього хто й звернеться.
В прорізі трапа виринуло лице лікаря, але не як завжди — безтурботне, з усмішкою, а серйозне і навіть з виразом занепокоєння.
