Непокоїла страшна думка: ще день, і пароплав безпорадна спиниться серед океану… До Періма залишилося три дні ходу — за кілька годин пароплав мав увійти в Аденську затоку.
На капітанському мостику стояла мертва тиша. Капітан, спершись на лікті, не зводив очей з горизонту. Так він простояв до півдня, вірніше до тої хвилини, коли нове лихо примусило похолонути серце.
Сонце було якраз в зеніті, коли на нижній палубі в повітря рвонувся шипучий струм пари. Палубу вмить оповило гарячим туманом і пароплав віддався на волю океанських течій — прорвало труби, що вели пару до стернової машинки.
На мостик вбіг вахтенний:
— Трубу прорвало! Спинили машину!
Капітан інстинктивно оглянув неосяжний простір і йому на хвильку відлягло від серця — вгорі ясніло тихе безхмарне небо, спадаючи до спокійної синяви океану.
Капітан, зійшовши знову на мостик, удруге оглянув небо й океан.
