Але старі січові діди похитали головами. Вони бачили, що Січ не витримає московських гармат, що даремне проливати кров.
Вислали запорожці послів до Текелія, просили пощади. Але Текелій не знав милосердя. Московські салдати ввійшли до Січі, заарештували старшину й почали руйнувати укріплення й усі будинки. Знищили все, навіть із церкви позабирали дорогі ікони та срібні царські врата.
Кальнишевського вивезли до Росії на заслання в Соловецький манастир на Білому морі. Там замурували його в темниці без дверей і вікон і тільки малою щілиною давали йому їсти. Так мучився бездольний старець дванацять років. Потім полекшили йому кару й пускали деколи до церкви, але говорити не давали йому ні з ким. І вмер останній запорозький кошовий у московській неволі 1805. р. у 112. році свойого життя.
»Катерино, ой, царице,
Що ти учинила?
Степ широкий, край веселий
Та й занапастила!«
— так співав народ про люту царицю Катерину II.
З Запорожжя розбрелися козаки по різних краях.
Частина козаків іще за Хмельниччини осіла була над припливами річки Донця, й там повстала Слобідська Україна або Слобожанщина з більшими містами: Харків, Охтирка, Озюм і инші. Частина січовиків перенеслася під турецьке панування й оснувала Нову Січ при гирлі
