В давній пісні співали про славу молодого новика Йвася Коновченка. Він був козацький син, але його батько загинув у війні, й Івася ховала мати-вдова в місті Черкасах. Вона боялася, щоб її єдиний син не став козаком, як батько, тримала його при собі та вчила господарства.
Але в той час корсунський полковник Филон зазивав добровольців до походу на татар. Тоді й Івась Коновченко нагадав собі свій козацький рід і забажав піти на війну. Прийшов він до своєї матері й каже:
— Поблагословіть мене, мамо, я піду з полковником Филоном лицарської слави добувати, за віру христіянську воювати, може, дасть Господь яку добич добувати!
Як почула це вдова, облилася гіркими сльозами:
— Ой, Івасю, мій єдинчику! Чи ти не маєш досить їсти й пити, чи не маєш у чім гарно ходити, чи міщани тебе не почитають, чи козаки тебе зневажають? Не дозволю я тобі йти з козаками гуляти, а накажу я чотири воли запрягати та йти в поле на хліб орати. Будеш потім козаків на хліб, на сіль зазивати, будуть тебе козаки поважати!
Заплакав Івась і крізь сльози сказав:
— Ой, мамо моя, не хочу я на полі орати, не хочу козаків на хліб-сіль зазивати, — будуть мене козаки домарем, гречкосієм прозивати! Не хочу я за плугом ходити, спину нагинати, на воли козацьким голосом гукати! Не хочу сапянців по борознах викривляти, китайкових жупанів пилом на-