— Не знайдуть уже мене живим батько, ані мати… Чуро мій молодий, я дарую тобі коня вороного, мою зброю, шаблю й рушницю, їдь ти скоро до товариства, заклич козаків до мене.
Скочив чура на коня, прибіг над Дніпро й почав кликати до козаків:
— Панове молодці, добре ви дбайте, човни повертайте, Хведора Безрідного рятувати поспішайте!
Кошовий подивився на зброю й коня чури та сказав:
— Ей, чуро Яремо, не своїм ти конем гуляєш, не своєю зброєю вихваляєшся, не свою шаблю й рушницю маєш! Десь ти свого пана вбив, або зранив, або молодого душі збавив!?
Чура зіскочив з коня, поклонився кошовому й відрік:
— Ой, батьку кошовий, отамане військовий! Я свого пана не вбив, ні зранив, ні молодого душі збавив, — його татарська шабля порубала, його бісурменська стріла постріляла. Лежить мій пан у лузі, постреляний, порубаний, смертельними ранами знеможений. Та прошу я милости вашої в луг поспішати, Хведору Безрідному порятунок дати!
Козаки скочили на коні й поїхали чим-дуж у луг, але Хведора Безрідного не знайшли живим, — він умер сам-один у степу безлюднім.
Тоді товариші вкрили йому тіло червоною китайкою, шаблями викопали глибоку яму й похоронили хороброго лицаря. Накопали ще більше землі, висипали високу могилу, на верху застромили козацький прапор. Як могила була вже го-
