гріх на собі почуває, нехай сповідається наперед Богу, і потім Чорному морю, і мені, старому отаманові кошовому. Ліпше нехай один покається й відпокутує, ніж як усе військо має пропадати!
Всі козаки мовчали, бо ніхто не почувався до великої вини. Тоді повстав Олексій Попович, військовий писар, і сказав:
— Козаки, панове-молодці! Візьміть ви з мого лука тятиву́ й звяжіть мені взад руки, до шиї причепіть тяжкий камінь, очі завяжіть китайкою й киньте мене в Чорне море! Нехай я один загину, ніж як тілько війська безвинно має пропадати!
Зачудувалися козаки й сказали:
— Олексію Поповичу, славний лицарю й писарю! Ти що-дня тричі святе письмо в руки береш і читаєш і нас простих козаків навчаєш, — які ж ти гріхи на собі маєш?
Заплакав тоді Олексій і почав оповідати:
— Хоч я й письмо святе читаю, то більше від вас усіх гріхів маю. Як я дома проживав, кривдив сусідів, зневажав старих людей, розбивав діти, не любив братів і сестер, гуляв і забавлявся, перед церквою шапки не здіймав, — не шанував я нікого, навіть батька і матері, хоч вони за мене молилися, щоб я поправився. Не Чорне море мене тепер потопає, а батьківська й матерня молитва карає.
Як почув це отаман Грицько Зборовський, сказав:
— Не будемо, панове-молодці, такого лицаря в море кидати, але возьміть Олексія за руки, врубайте йому з лівої руки пальця мізинця й пу-