Сторінка:Іван Кулик. Одужання (1923).djvu/1

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана



І. Ю. КУЛИК

ОДУЖАННЯ
ПОЕМА. ЩОДЕННИК.

І.
Харків,
26. І. 1293 р.

Ти—дівчина з шахт Донбасу.
З нетрів чорного золота;
Я скальд переможної класи,
Класи Серпа і Молота.

З твоєї родинної Юзовки
З чорних, одвічних пластів
1 моя незграбна муза
Викрешує кам'яні співи.

Як побачив за рік у Свердловії
На чолі твоїм зморшків ґрати,
Тебе, сповнену змістом новим,
Чи міг я не покохати?

А як сходяться хмурі й шаршаві
Твої друзі з Донбасу „грачі“—
Я в ті миті шахтарку Клаву
Кохаю ще гарячіш.

І згадую час той далекий,
Як в Дмериці, в шахті тісній
Таким споріднено-легким
Здавалося кайло й мені, —

Коли ще не був інтелігентом,
Мав нерви, як м'язи міцні —
За спогади цього моменту —
Для тебе мої пісні.

II
Надеждино,
21. VU. 1922 р.

Тиха затока: санаторій „Надеждино“.
Під Москвою — для нервовохворих.
Я знаю, це теж, це теж
Креска побуту нового.

Самотно у закиненій берлозі.
Та ясно, мов у соняшній отарі.
Здається, що тепер, по перемозі,
Могли-б відпочивати комунарі.

Та в затишні, гостинні стіни
І тепер санаторій зібрав
Тільки виснажених, вибувших з лав,
Тільки хворих, напів—божевільних.

Займатись політикою заборонено.
Та потайки ковтають газету:
Кожне радіо, кожний декрет—
У серці співзгучним дзвоном.

Й не зриває з їх уст одчай
Каяття, ні слабких молитов,
І плекають всі мрію осяяну,
Що до праці повернуть знов.