|
Я не можу вже більш без борні, |
читаємо ми в одному з віршів Івана Кулика цього ж періоду.
Це не декларація. Але поет помиляється, скаржачись на вимушену бездіяльність свою під час ув'язнення, — він навіть не помічає, що боротьбу тільки перенесено в іншу сферу, в сферу творчості, і що непомітна для нього самого органічність цього перенесення і є свідченням того, що творчість для революційного поета і є продовженням тієї бурі, без якої він не може існувати, і тієї боротьби, в якій увесь сенс його життя.
В ритмах «Моїх коломийок» чуються глибоке проникнення в природу народнопісенної творчості і висока культура вільного вірша, якою не можна було б оволодіти, не знаючи здобутків Верхарна і революційної поезії Хлєбнікова та Маяковського.
Можна було б думати, що нові ритми, які приніс в українську поезію Іван Кулик, — це наслідок його знайомства з творчістю американських поетів, — від Уолта Уїтмена до Карла Сендборга, — але це знайомство відбулося значно пізніше, під час другого перебування поета за океаном, вже як радянського дипломата, а не емігранта.
Чорноробові на пенсільванських шахтах, який ще заледве освоював англійську мову, було не до глибокого американської поезії — знавцем і першим перекладачем її на українську мову Іван Кулик став наприкінці двадцятих років.
Через два роки після «Моїх коломийок» виходить друга книжка віршів Івана Кулика «Зелене серце» (1923).
