Сторінка:Іван Кулик. Поезії. 1967.pdf/128

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено



І не забуду в радощах і тузі
Тих зоряниць, що марять вдалині, —
Тих зеленавих і немудрих днів
У нас, мої безжурні босі друзі.

Бо часом лиш могилою пагурок
В минуле нам нашіптував місток,
Нагадував, що див твоїх підмурок
З мужицьких, із потовчених кісток;

Бо тільки в липні — з синагоги лемент
Нам оболонки краяв, гейби ніж…
Та ми ж тоді не дбали за проблеми —
Гасали горобцями босоніж.

Ми по тобі голодні на пригоди,
Здається, навіть більше, як на хліб.
Од ранку до нічної прохолоди[1]
Полюючи на птахів і на риб,

Збираючи в Дубинці полуниці
Й рожеві сироїжки на Грибку,
Або ж на фермі, після косовиці,
Ретельно працювали на току.

І пристрасно ввесь день ганяли коні
На корбі, пужално затиснувши в долоні.

  1. Пробачте, друзі, цей затертий штиб,
    Немов позичений з якоїсь оди.