Сторінка:Іван Кулик. Поезії. 1967.pdf/130

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Умовно припустимо, що в дітей
Інстинкти ті були позакласові…)

Чи, на ходу скидаючи штанята,
До трьох пеньків гасає вся юрба,
Щоб у воді розбурканій ганяти,
Аж доки десь не виросте верба,

Або ж у гроті, в дзеркалі Діани,
Дрібні піщинки рахувать на дні…
І стільки радощів лишили нам ті дні,
Що й нині — сум за них мені незнаний,

І не зітхатиму й по грань мого життя,
Що вже тим дням не буде вороття.

 

ІІІ

І ще ті ночі літні полохливі
(Адже ж і їм не буде вороття)
Ми коротали біля багаття
У зоренистій, іскроплинній зливі.

А то іще шукали гайдамацьких
В Софіївці захованих скарбів,
І кожний од напруження дубів,
Коли десь трісне гілочка зненацька…

А зверху мріяв чарівний дукат
Незнаного, вибагливого карбу…

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
А згодом став привабнішого скарбу

Шукати я, дорожчого — стократ,