У ночі ті, як зорі в диких танках,
В зелену таль пірнали стрімголов,
Коли я першу святкував любов
В твоїх китайських витворних альтанках;
Коли на ниточці гойдало серце млосно
І вітерець ним борсався рвучкий,
А павучок лукавий, десь на кроснах,
Снував, снував зрадливі ниточки…
Але дарма: кохання є кохання;
Старе й нове сплітається водно:
В старих міхах шумить нове вино
Й як перше — це буруниться: останнє.
І серце знов в солодкій тоне зливі,
І павучок снує свої нитки,
Хоч я тепер вже не такий меткий
І не такий вже юний і бурхливий…
Та в серці ще не одцвіли жоржини,
Не вгризлася у скроні сивизна,
Й не йметься віри, що моя весна
Вже губить по стежках свої зорини.
IV
От і тепер, коли я на Кавказі,
Згадавши знов, Софіївко, тебе,
Дивлюся в небо (конче голубе!) —
Одна з подібних постає оказій,