Сторінка:Іван Кулик. Поезії. 1967.pdf/135

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Боліло, та не плакав я; неначе
Мене за те він поважати став.

— Невже ти сам собі обіди вариш?
— Ти ж думав? От наївна дітвора!
Женитися мені ще не пора,
Кухарки ж ми не держимо, товариш.

— А мама? —
Біль зламав куточки брів,
Коли згадав туберкульозну прачку.
— Померла… Я й пішов на водокачку:
До Фішмана. Бодай би він згорів…

І випадково згадка ця про матір
Нас ніби споріднила спроквола.
І на широкий спогадний фарватер
Розмова наша дружньо попливла.

Йому тоді тринадцятий минало,
Й хоча він за селом ягнят не пас,
Та знав манометр він і ватерпас,
Напилок, ну і ще речей чимало.

І злидні — чи не з дня, як світ побачив,
Що краяли вже зморшками лице,
І розумом, напів іще дитячим,
Уже збагнув, що не від бога це.

Розповідав і сам уважно слухав
Розквітлого від гордощів мене:
— Так, значить, Йосип буде твій братуха?
Хороший дядя… Революцьонер.