як Василь Еллан, Павло Тичина, Василь Чумак, Євген Григорук, Микола Терещенко та ін.
Обсяг цих нотаток не дозволяє спинятися докладно на всіх етапах поетичної творчості Івана Кулика. Треба, проте, сказати, що на збірці «В оточенні», на поемах «Ніагара» та «Прерії», поза тим що вони розширювали тематичні рамки української поезії, позначився згубний вплив формалістичних захоплень поета.
Українська поезія двадцятих-тридцятих років в цілому шукала нових шляхів. Можливо, за винятком Володимира Сосюри, байдужого до формальних шукань, не було жодного скільки-небудь помітного поета, який би не шукав нових зображувальних засобів, не експериментував у сфері технології вірша. Поетів не задовольняли ні традиційна строфіка та рими, ні застаріла образність, що розпадалася під тиском нового змісту, який принесла в поезію революційна епоха.
Кожний ішов своїм шляхом. «Шукання» М. Семенка та інших поетів «Нової генерації» приводили до повного розпаду поетичної форми, це мотивувалося необхідністю «деструкції», практичні наслідки якої виявлялися в тому, що поезія переставала бути поезією. Навіть Павло Тичина, творчість якого була справжнім революційним переворотом в українській поезії, не залишився осторонь загальної тенденції. В циклі «Чернігів» формальні шукання видатного поета призвели до поразки, подолати яку поет зміг тільки згодом повним запереченням попереднього етапу. Микола Бажан в цей час пише свого «Імобе з Галаму», а Олекса Влизько то намагається переосмислювати традицію кіплінгівських балад, то зводить свою
