IV. Збараж
Ой бо славне місто Збараж,
А при кінці міста —
Там князівський замок старий
Стоїть років з триста[1].
А іще такого дива
Не зазнав, як нині:
Юрби хлопів, ніби злива,
Впали в одній днині;
В сорочках довгих, немиті
Хлопи з форналями[2]
В цілім місті та повіті
Сталися панами!
Ну ж і жваві, ну ж і спорі
Хлопи та форналі:
— Школу зробимо в кляшторі[3],
А в замку — шпиталі?
Й вже чіпля стрічки червоні
Легінь до рукава.
— Гей, спрацьованій долоні
Та навіки — слава!
В переляку творять пацір[4]
Ойци-францішкани:
— Пане Єзу, божа матір,
Що то з нами стане?
