Сторінка:Іван Кулик. Поезії. 1967.pdf/68

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

Лист шостий

Ні, від старої Балаклави
Лишилось небагато рис…

Густий, пірамідальноглавий
На перехресті кипарис,
Мого кохання тихий свідок,
Моєї мужньої весни…
Один шорстких своїх нахідок,
Здається, досі не змінив;
Уже немає дяді Юри,
І, ніби в тузі за старим,
Напружено генуйські мури,
Розкривши очі-амбразури,
Новий спостерігають Крим.
Їх термосить раптовий вибух:
Весь вік їх древній — як мана,
Летить, здається їм, у глибах,
Що вириває амонал.
І висипає сонце русе,
Із гір зігнавши тіней флюс,
На бремсбергу небеснім — флюси
Проміння — в бухту, як убрус.
Вона ж, збагачена виразно,
Приймає, з сонцем заодно,
Гостей, що школа водолазна
На скорене спускала дно.
В шихті із сонця, гір і моря,
Бійці, гартовані стократ,
Моєї Батьківщини творять
Один міцний агломерат.
Вночі моряна хмара місить
І тисне в бухту гаряче,