Й зеленувато-срібний місяць
У ночви солодом тече,
І аж до мису Фіоленту,
Моряни зборюючи жар,
З живого срібла виткав ленту
Грайливий майстер-солодар.
Колись ці візерунки хитрі
(До щастя стежка та вела)
Удвох любили ми повітря
Скидать сріблинками з весла,
Густі перетинати хлиби
У ніч спрямованим човном, —
А серце калатало, ніби
Оскаженілий метроном,
Та поруч рвалось друге серце
З моїм незмінно в унісон…
І знов я пережив тепер цей
Уже відчутний в яві сон:
По стежці щастя допливали
Ми разом до Шайтан-Дере!..
Як гайавати й калевали —
Безсмертне наше це старе, —
Старе, що, ніби згусток лави,
Нового іскри зберегло,
Старе, що ним споїли трави,
Мов соком, — кожнеє стебло,
Старе нової Балаклави,
Бо час не змив і не прим'яв
Коханням всяяне ж ім'я —
Як цей пірамідальноглавий,
Що досі шат не заміняв;
Старе, що вічно буде юним,
