Засівали крізь мох олов'яный горох
На десанти британського флоту.
І точилась борня. Не бувало-бо дня,
Щоб не дихали смертю гармати:
По лісах, по корчах лютував дикий жах,
Та героїв не міг подолати.
Проти велетнів тих — хто змагатися міг?
Хто схилити міг зоряні стяги!
І під клекіт вітрил (бо забракло вже сил!)
Брит утік із країни відваги.
І поет записав про відвагу тих лав
До скрижалів несмертної слави.
І вже спокій настав. І хоч відблиск заграв
Заховали на згарищу трави.
Та не скаже трава. І не рік, і не два
Вже форт-Блаунт стояв спорожнілий.
Згасли в баштах вогні. Лише круки рясні
Доїдали десь тіло зотліле.
Лише кістку десь гриз у норі своїй лис
Та зализував краплі нестерті.
Форт бадиллям заріс. Оточив його ліс:
Поквитались з людиною нетрі.
Ось воно ніби й балада,
Віддали данину — й позбулися.
…Будували форт не на розраду
І не втікачам на притулок…
