Сторінка:Іван Кулик. Поезії. 1967.pdf/98

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана


Ех, річко Аппалячікола!
Ех, річко Аппалячікола!
Від Форт-Блаунта й досі руїни…
І ти не забудеш —
І ми не забудем —
 ніколи —
 ніколи —
 ніколи
(Ех, річко Аппалячікола!).
Кров дзюрчала із жили, як з іржавої ринви!…

 

ЯК ЗАКЛАДАЛИ МУРИНСЬКУ КОМУНУ
Самбо промовив: — Житло.
Негри гукнули: — Спочинок!
— Тут закладемо село
На згарищах і руїнах.

Бастіонів цих не розвалимо, —
Хай нас боронять од звіра;
Нетрі дадуть нам палива,
Їжі та миру.

Хто ж до чорних може рівнятися!
Хто ще такий плодовитий?
Де оселилося двадцять, —
Стало невдовзі триста.

Декого з перших вже з'їла черва,
Інші черги очікували, —
Та бруньки вже буяли голічерева,
Як предки, — щасливі й дикі.