Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/38

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

майже зовсім одужав, були безбарвні й шаблонові. Так міг би намалювати кожний, хто справді ніколи не тримав у руках пензля. Альоша боляче переживав це вгасання творчості свого приятеля, якого любив саме за цю минулу неймовірну гру фантазії. Тепер він не згадує навіть про фарби, копає цілими днями грядку і збирається йти на волю. Лікар, вивчаючи його останні малюнки, вдоволено, а разом і сумно хитав головою.

«Цей хворий видужує, — думав він, бігаючи по своєму кабінеті рвучкими кроками, — ланцюг свідомості знов заковано новими ланками, що були розірвані, перетерті іржею хвороби. Більше немає влади підсвідомого.

Воно вже не може кидатися в зовнішнє середовище своїми незчисленними скарбами набутого за життя змісту. Годі. Тепер, мов через скупу цідилку, воля свідомості перепускатиме цяточки творчості, що припадають на долю нормальної людини. Тільки потрібне, тільки безпосередньо корисні образи входитимуть у потік свідомості, а решта... решта піде назад, тиснута в ковані таємничі льохи, на вічну схованку... Творчий процес твій, Романе, стає механічний, ремісницький. Ти будеш добре фарбувати паркани, маститимеш дахи та ринви, як кожний нормальний учень у малярській справі... Нормальний. Отже, тебе можна буде цими днями й виписати...» Потім він розглядав перші його малюнки, дивувався з їхньої сили. Ніби затьмарений Врубелів геній витав над ними, запалюючи самоцвітне каміння фарб темним разючим блиском.

Альоші лікар рішуче запропонував залишити лікарню. Та він тепер уже й не сперечався. Сонце й весняний вітер вабили скорше вирватися з цього темного царства на волю, в невідоме. А невідоме стояло перед ним за ворітьми лікарні.

їхній будинок розформовано. Про це він уже довідався. Хлопців десь віддано в інші будинки. А дехто з них повтікали з Пувичкою.

Та Альошу ніщо не лякало. Він тепер сам уже вірив у те, що казав Матрос, і мріяв він тепер про художню школу з новою силою бажання й надій. Вони розквітли йому разом з весною.

Вночі, напередодні того дня, коли він мав залишити лікарню, сталася одна страшна подія. На ранок гудів коридор, бігали санітари, хвилювалися.

Потім високого чоловіка з торбинкою, що стежив цілий час за дідком і списував його плани, понесли десь в операційну....Дідок, перейшовши за останні межі свідомості, підкрався до нього вночі й зубами перетяв йому горлянку. Але йому не вдалося вирвати з рук свого супротивника ремінну торбинку. Той затис її в скрючених пальцях так, що вона ніби зрослася з його холодною, мокрою шкірою.

Цей випадок був останньою кіраплею, що, впавши в Альошине серце, переповнила його жахом. До цього він якось пропускав повз себе страшні прояви життя в цій лікарні. Тепер йому забракло сил. Разом підступив до горла крик: «На волю!» Він побіг до лікаря.

 — Ну? — спитав той. — Як здоров'я, Альошо?

 — Пустіть!.. Я вже піду, мені ніщо не болить, — заговорив він благальне.

 — Іди, іди, ніхто ж тебе не буде тримати.

Він покликав санітара: велів випустити Альошу з лікарні. Сині окуляри стрибали йому на носі, ніби крила на вигнутій пружині, збираючись розправитися і замахати в повітрі. Потім він простяг Альоші руку.

 — Будь здоровий, скульпторе.

Альоша з трепетом потис її своєю рукою і вибіг за санітаром із кабінету.

X

Весна обступила вже сонячними колонами й столицю республіки, далеку від цього південного міста, де ми залишаємо Альошу в ту саму хвилину, коли він, скинувши халата, надів своє лахміття і, радіючи сонцю, вийшов за ворота лікарні.