— Оттут служу в добрих людей; стала в матушки за наймичку, насилу промовила Мелашка, показуючи рукою на проскурницю.
— Це, Мелашко, мабуть за тобою прийшли родичі? спитала проскурниця: шкода міні тебе! В мене ще не було такоі доброі, та робочоі наймички, як ти.
— Ми, матушко, візьмемо с собою Мелашку, обізвалась мати: Господи, як вона мучила нас, доки ми іі знайшли. Слава тобі, Господи, що таки знайшли.
Народ ворушився, гомонів, роспитував. Цікаві молодиці обступили Мелашку, іі матір та свекруху. Проскурниця покликала Мелашчину рідню до себе в хату.
— Вертайся, дочко, до дому; тобі ніхто й лихого слова не скаже, викручувалась свекруха ласкавими словами.
— Та вже ж вернусь, ніде не дінусь. Як би ви знайшли мене, то я, мабуть, сама вже не вернулась би.
Другого дня Мелашка з ріднею вийшла с Киіва. Всі йшли бором смутні та невеселі. А бір гув, як море в негоду, од самого тихого вітру, та наводив сум на сумні й без того душі.
Мелашка прийшла до дому, и свекруха справдила своє слово: од того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полинь неначе сховала десь у комору для Мотрі. Кайдашиха боялась, щоб Мелашка знов не чкурнула на Басарабію, або й заграницю. Слёзи та несподівана тревога помирила сімю, неначе всіх помиряюча смерть.
Вернувшись до дому, Кайдашиха поіхала в Богуслав на ярмарок, набрала Мелашці на спідницю й на хвартух, купила здорову гарну хустку и новий жовтий с червоними квітками очіпок. Через два тижні Мелашка обродинилась: вона мала сина.
В Кайдашевій хаті стало тихо: свекруха помирилась з невісткою. Зате на дворі, між двома господарями, старим та молодим, почався нелад. Лаврін вже вважав на себе, як на господаря. Він був менчий син у батька, и все батьківське добро, по украінському звичаю, припадало менчому синові. Лаврін знав, що батькова хата, батькові вила й вози, все батьківське добро, все то ёго добро. Він перестав слухати батька, а батькові хотілось порядкувати в господарстві. Кайдаш постарівся и став ще частіще
