діли живого Лаврона, котрий сидів на хаті та зривав кулики. С хати вибігла Мелашка, зовсім жива, а за нею Мотря.
— Рятуйте мене! голосила Мотря: як мене знайдуть зарубану сокирою, то нехай вся громада знає, що мене зарубала свекруха! Рятуйте, хто в Бога вірує!
— Чого це ти кричиш? сказав голова: аджеж ти жива, ще й кричиш на все село.
— Рятуйте мене! вона мене вже вбила! репетувала Кайдашиха.
— Чи ви показились, чи що, сказав писар: бігає до двору й кричить, що іі вже вбили. Що тут у вас скоілось?
— Ось що скоілось! тикнула пальцем на своє око Кайдашиха.
— А ти що робиш ото на хаті? крикнув голова до Лаврона, зараз міні злазь та давай одвіт перед нами.
— Не злізу, доки не одірву Карповоі хати, говорив Лаврін и швиргонув куликом волосному на голову.
— Якого ти нечистого кидаєсся куликами? Зараз міні злазь, а то я полізу та сам тебе стягну та всиплю тобі сотню різок, кричав волосний.
Лаврін трохи прохолов, зірвавши півсотні кудиків, и зліз до долу. Волосний с писарем пішов у хату: в Лавриновій и в Карповій хаті валялись купами черепки.
С хати повибігали діти, вгляділи страшне окрівавляне бабине лице и підняли гвалт. Собаки брехали на писаря та на голову аж вили. С села почали збігатись люде. Волосний с писарем, та с кількома громадянами повели в волость Кайдашенків, іх жінок и Кайдашиху. Вони насилу росплутали іх діло и присудили Карпові одірвати хату и поставити окроми на своєму городі, бо Лаврін, як менчий син, мав право зістатись в батьковій хаті и за те був повинен додержати матір до іі смерти. Громада присудила розділити грунт між Кайдашенками по половині.
Волосний таки посадив Мотрю за бабине вибите око в холодну на два дні.
Після такоі колотнечі стара Кайдашиха заслабла. В неі нагнало око, як куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона всліпла на праве око.
— Господи! од чого це в нас почалася колотнеча в сімъі? думала Кайдашиха: це воно недурно: це, мабуть, майстрі закладали хату не на смерть, а на колотнечу.
