грушею. Та груша була лаврова. Ще хлопцем Лаврін прищепив своіми руками щепу на старому пні. Груша погналася вгору, як верба. Батько подарував Лавронові ту грушу на богату кутю, за те, що Лаврін чхнув за вечерою. В сімъі всі звали ту грушу лавроновою. Про те знали всі на кутку.
Груша росла широко й високо и довго не родила. Сам Лаврін натякав Карпові не раз и не два, що в Карпів двір одійшла ёго груша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було.
На біду того літа груша вродила та ще й дуже рясно. Груші були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Таких груш не було в цілому селі. Груш уродило так рясно, що гілля гнулось до долу.
Лавронові діти довідались, що та груша не дядькова, хоч стоіть в дядьковому городі, а батькова. Стара бабуня ім докладно все росказала и настрінчила іх полізти через тин та нарвати груш.
Діти тільки того й ждали. Хлопці полізли на грушу, та давай трусити, а дівчата збірали в пазухи. Коли тут с хати вискочила тітка Мотря.
— А нащо це ви рвете наші груші, крикнула Мотря на небожів та небог.
— Еге! це не ваші груші. Бабуня казали, що це груша батькова, а не дядькова, говорили діти, та все збірали груші.
— Ось я вам дам груш! Зараз повикидайте міні груші с пазух, бо я нарву кропиви та позадираю вам спіднички, та дам таких груш, що ви не потрапите, куди втікати.
Мотря кинулась до кропиви. Діти підняли крик и кинулись на тин, як котенята. На іх крик вибігла с хати Мелашка.
— А навіщо оце ти, Мотре, бєш моіх дітей? спитала в Мотрі Мелашка.
— За те, щоб не крали моіх груш, обізвалась зза тину Мотря.
— А хіба ж це твоі груші? Це наша груша; хіба ж ти не знаєш, чи що? говорила Мелашка.
— Ще що вигадай? На нашому городі та виросла ваша груша! Це мабуть свекрушище тобі наговорила на вербі груші, а на осиці кислиці, говорила Мотря.
С хати вийшов Лаврін и почав оступатись за дітей. Він кричав до Мотрі, що то груша ёго, що про те знає все село, що ёго діти мають право рвати груші, коли схотять. Кайдашиха вискочила и собі с хати и вже лаяла Мотрю на все горло.
— Йдіть, діти, та рвіть груші сміливо! Це наша груша, говорила до дітей Кайдашиха.
