— Нехай тільки влізуть в мій город вдруге, то я ім ломакою ноги поперебиваю, кричала Мотря.
А груші висіли як горнята, та жовті, як віск! Лавронові діти дали б ім гарту, хоч би вони були зовсім чужі, а тут и бабуня и мамуня кажуть, що можна й треба рвати.
Діти знов полізли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем и побила дітям спини.
На лавроновому дворі піднявся гвалт. Через тин лаялись вже не жінки, а чоловіки. Лаврін доказував, що то груша ёго, бо він іі прищепив, бо ёму подарував батько, а Карпо доказував, що груша ёго, бо росте в ёго городі.
— Коли вже на те пішло, то я маю право на половину груш, бо груша моя. Про мене иди позивай мене в волость, говорив Лаврін.
— Ба не дам и половини, бо груша росте на моій землі. Мало чого там батько не говорив колись, говорив Карпо.
А діти все лазили в дядьків город, а Мотря все частувала іх різкою. Брати мусіли йти в волость. В волості присудили, щоб Карпо давав що року половину груш Лавронові, або щоб одгородив до лавронового двора грушу з землею на два аршини та й продав Лавронові ту землю на віки.
— А вже ж! так оце й оддам два аршини землі, кричав Карпо. Я й лавронових грошей не хочу и землі не дам. Про мене нехай приймає собі грушу на свій двір, говорив Карпо.
— Але ж, чоловіче, груші не можна прийняти, говорив в волості голова: а рубати доброго дерева гріх. Давай щороку половину груш Лавронові та й идіть собі з Богом.
Лаврін та Карпо вийшли з волості и ніби то помирились. Карпо пристав на те, щоб давати половину груш Лавронові.
Прийшли вони до дому. Карпова жінка заспівала инчоі. — За що ім давати половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб ми давали ім половину картоплі та буряків. Це все свекруха наговорює в волості.
Мотря знов ганяла лавронових дітей с свого города ломакою, доки груші зовсім не обірвали то мотрині, то лавронові діти.
Минула зіма, знов настало літо. Капосна груша, неначе на злість ще більше розрослася и вшир и вгору, знов уродила и стояла, як облита. Груш уродило мішків три, коли не більше. Груші були здорові й дорого коштували на ярмарку. Тут уже пахло карбованцями, а це для селян були не жарти.
