Карпо й Лаврін постояли и пішли до дому та все лаялись. Лаврін кричав, що візьме сокиру та зрубає грушу. Вони застали на дворі коло груші колотнечу: Мотря лупила коцюбою лавронових дітей. Мелашка з бабою одгризались од Мотрі и неначе гавкали через тин. Люде с кутка почали збігатись. Прибігла й баба Палажка Соловъіха, а за нею баба Парашка Грушиха.
— Ой Господи! Як би хто взяв лавронову хату та одіпхнув іі, сказала премудра баба Палажка: геть на гору або й за гору, а карпову хату одсунуть геть геть за ставок, аж у діброву, то й помирились.
— Навчай, навчай! яка пак премудра! не втерпіла баба Парашка: подивись лишень на себе! Колиб и тебе хто посунув за оту гору, а твого чоловіка за діброву, а твою дочку аж за Рось, то може б и між вами був мир.
Діло з грушею не скінчалось и досі. А груша все розростується и вшир и вгору, та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться с Кайдашенками та з іх жінками, а здорові, як горнята, груші й досі дратують малих лавронових та карпових дітей.
