— Візьми ж та поприбірай, бо я не знаю, що це міні мати скаже. Та же ж мати купила на ярмарку валёк, оцієі червоноі глини за цілого пятака, промовила Мотря жалібним голосом.
— А ну, Мотре, заплач! Я ще з роду не бачив, як дівчата за глиняниками плачуть.
— Добрі смішки! Як возьму оцёго віхтя та обмажу тобі голову, то ти більше не будеш міні глиняників перевертати.
Мотря нагнулась вхопила з землі віхтя с червоноі глини и вже замахнулась, щоб кинути ним на Карпа.
— Не сердься: найму завтра музики, промовив Карпо.
Мотря бачила, що Карпо женихається з нею и здержувала свій гнів. Другому паробкові вона би справді обмазала глиною потилицю.
Тільки що Мотря замахнулась віхтем, за вербами заторохтів кінський візок. Мотря спустила руку.
— Боже мій! Єй-Богу мати з батьком ідуть з ярмарку.
Карпо скочив через перелаз и пішов попід тином. По другий бік улиці котився візок и підкотився під ворота. Довбишка зараз угляділа під хатою дві смуги розлитоі глини и два глиняники, що качались серед двору.
— А це, дівко, що таке! крикнула мати з воза. Чи ти пяна, чи твереза, що поперекидала серед двора глиняники?
— Та тут ускочив у двір чийсь кабан. Як почала я ганятись за ним, а він, проклятий, як дременув попід хатою та й поперевертав обидва глиняники, говорила Мотря.
— Це мабуть рябий Парашин кнур! він, каторжний, скакає через тини, як собака, промовила мати. Чом же це ти не підвела попереду припічка, та заходилась коло призьби? говорила мати, ввійшовши в хату.
— Оце, Господи! чом, та чом? крикнула й собі Мотря. Хіба я знаю, чом я попереду ступила лівою ногою, а не правою. Як би не той каторжний кнур, бодай він луснув, я б досі все діло поробила, сказала Мотря, осміхаючись до стіни.
Карпо тим часом прийшов до дому и застав уже батька й матір дома. Тільки що він увійшов у двір, батько спитав ёго:
— Деж це ти, Карпе, був? може роскопував дорогу через гору?
— Через яку гору? спитив Карпо, не дивлячись на батька.
— А через оту о! хіба не бачиш? сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що мало не висів над ёго садком.
