садочок, приголубила мою старість. Пошли тобі, Боже, вік веселий, як рибі в морі.
Кайдашиха ледві помочила губи в горільці, хоч и любила горілочку.
Кайдаш глянув на жінку и подумав: и на якого нечистого вона распустила язики! Ёму дуже хотілось випити по другій.
— Що це ви, свахо, так мало випили! припрохувала хазяйка.
— Ой буде, буде! залепетала Кайдашиха: така гірка, як полинь! Я не знаю, як ті пяниці іі пють.
— Та випийте бо, свахо, більше. Не вже оце ви зоставляєте стільки на слези? просили хазяйка.
Кайдашиха знов притулила губи до чарки и мало не помилилась та не хильнула до дна, але якось удержалась и вкинула в рот один ковток.
— Та випийте, бо свахо, повну, знов просила хазяйка.
— Ой буде, моє серденько! Коли б не впитись, сказала Кайдашиха и оддала хазяйці чарку в руки, закусивши хлібом та салом.
Довбиш налив чарку й покликав до столу Мотрю. Мотря взяла чарку, ледві промовила кілька слів, дуже швидко притулила чарку до губ и ще швидче іі одвела, неначе губи чаркою попекла, й одвернулась, втираючись рукавом.
Гості й хазяіни почали полуднувати, знов випили по чарці й розговорились. Кайдашиха щебетала, але все крадькома скоса поглядала очима на скриню, що стояла на полу, на жертку, на подушки. Вона дуже любила чванитись и почала росказувати, як іі шанували пани та попи.
— Оце недавно, серденько моє, просили мене готувати обід аж у Дежки; у священика були хрестини. Господи милосердний! наіхало гостей повнісінькі хати, а я на всіх настачила. Вже як порозъіздились гості, а матушка й кличе мене в покоі, садовить мене на стільці за столом, и сама сідає зо мною вечеряти. Так мене частувала, спасибі ій, та все припрохує: та випийте бо, пані Марусе, та іжте бо, пані Кайдашихо! Єй-Богу правду кажу, проше вас!
Мотря одвернулась до порога й засміялась. С того проше сміялись на всему селі и дражнили через те слово Кайдашиху пані ікономшою.
— Коли б міні тільки Господь віку прибільшив, а я вже доведу до путя, тебе, Мотре. Господи, чого я не повиучувалась у панському дворі!
