Та згадка про панський двір навела думку про недавню панщину, навела сум на всіх. Кайдашиха примітила теє и звернула на инчу стежку.
— А що вже про своіх синів, то, єй-Богу, гріх буде не хвалити іх. В мене два сини, як два соколи. Що вже що, а на старість прикриють мене орлиними крилами. Хвалити Бога, буде до кого прихилитись. Що за люба дитина мій Карпо; такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий він був и маленьким: оце було покину в колисці, піду на город, вернуся, а він лежить, ані писне. Моі сини, як пахучі васильки на городі.
Довбиш и Довбишка слухали Кайдашиху, аж роти пороздявляли, а Кайдаша брала злість. Він усе ждав, щоб ёго жінка скоріще стулила рота, та щоб хазяін наливав по чарці. Червоний перець у горільці дражнив ёго, як цяцька малу дитину, а жінка роспустила розмову на всю губу. Він не видержав.
— И годі тобі хвалитись дітьми. Хвалила ж сова своіх дітей, що нема кращих на світі, а яка ж там совина краса! сказав Кайдаш.
— А вже ж, що правда, то не гріх, притакнула Довбишка и неначе підлила масла в огонь.
— Я не хвалю своіх синів, але коли правду сказати, то на всі Семигори немає таких хлопців, як моі. Що вже робочі, слухняні, покірні, то дай Боже таких дітей усякому. Мого Лаврона, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як иде селом, то дівчата аж перелази ломають.
Кайдашиха й сама не вважала, що перейшла міру. Карпо зовсім не слухав не тільки іі, але навіть батька, а покірним він не був навіть малим хлопцем.
Мотря нагрягла яєшні и подала на стіл. Довбиш знов почастував гостей. Кайдашиха випивала вже по повній и губів не втерала хусточкою. Чарка частіще пішла кругом стола. В пляшці вже зостався на дні тільки червоний стрючок. В Кайдаша и в ёго жінки посоловіли очі. Вони встали зза стола и почали прощатись, обніматись та цілуватись. Кайдашиха спіткнулась на порозі и трохи не впала.
— Дасть Бог, поженимо дітей, то я для Карпа прироблю хату через сіни, скязав Кайдаш, виходячи за ворота: в мене синами не поле засіяно. Лаврін зостанеться в моій хаті, а Карпо житиме через сіни.
— И то добре, свату! як будуть шануватись, то помиряться, а як не схотять, то як схотять! сказав Довбиш, випроважаючи сватів за ворота.
