— Ой, Господи! прийдеться лаятись на Різдво до служби, сказала Кайдашиха: через тебе нема міні ні празника, ні неділі. Хіба не чуєш, он до церкви дзвонять.
По обіді Мотря пішла в гості до матері.
— Чи добре ж тобі, дочко, жити в свекра, питала в дочки Довбишка.
— Як уже є, так и буде. Як буде погано, то буду на себе жалкувати, сказала Мотря.
— Та вже, дочко, треба слухати свекрухи, бо як будеш неслухняна, то буде твоя головонька що дня пяна, навчала мати.
— Як буде в мене голова пяна, то и в свекрухи не буде твереза, сказала Мотря. В мене вже давно од свекрухи голова пяна.
— Хіба вона, дочко, тебе кривдить?
— В мене не свекруха, а люта змія. Але я ій потуряти не буду.
— То попроси свекра, щоб поставив вам через сіни хату, сказала мати.
— Свекор за свекрухою руку держить, обіцяв ставити хату, та казав пан, кожух дам, тільки слово ёго тепле.
Довбишка тільки важко зітхнула. Вона знала, що нічим не поможе своій дочці.
Од того часу між Кайдашихою та Мотрею не було мира. Цілу зіму вони пряли на полотно, але коли Кайдашиха пряла коло комина, Мотря світила керосинову лямпу и сідала прясти коло стола.
В великий піст Кайдашиха принесла од ткалі гарне тонке полотно й рушники. Вона сховала ёго в свою скриню ще й замком замкнула.
— Та не замикайте, мамо. Хоч и я рук до полотна докладала, та не буду красти, промовила Мотря; але для неі дуже хотілось одкраяти свою частку и сховати в свою скриню.
Настав великий піст. Вже до Великодня було недалеко. Весна була рання. На пятім тижні пішов на поле навіть вдовин плуг. Мотря почала вговорювати Карпа.
— Чи ти бачиш, як мене водить твоя мати. Моя мати квічала мене, як рожу, а твоя мати водить мене, як старчиху. Попроси батька, щоб дав міні грошей на нову хустку, та на спідницю. Куплю собі ик Великодню нову одежу та хоч уберуся по людській.
Карпові й самому хотілось прибрати свою жінку, як квітку на весні. Він почав просити в батька грошей.
