Сторінка:Іван Нечуй-Левицький. Кайдашева сім'я. 1879.pdf/55

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ховай, невісточко, в свою скриню, що запірвеш. Швидко сховала все наше добро, ще й нас убгаєш у свою скриню, промовила свекруха.

— Не бійтесь! такого добра не сховаю, а як би вас знайшла у своій скрині, то ще б и надвір викинула, сказала невістка.

Другого дня Мотря позбірала своі й Карпові сорочки и намочила в лузі.

— Чом же ти не забрала та не помочила всіх сорочок? спитала мати.

— Тим що вас усіх більше обперати не буду. Періть собі сами; адже ж маєте.

— На що ж той захід на два рази? Хіба ще мало гармидеру в хаті? Нащо ту наляпуєш зайвий раз у хаті? сказала Кайдашиха.

Мотря не слухала матері. Вона пооджимала своі сорочки, другого дня одзолила, попрала й покачала. Кайдашиха мусіла захожуватись сама коло своіх сорочок. Вона вже й не говорила про те чоловікові, тим що боялась колотнечі. Вона думала, що все те якось перетреться, перемнеться, та й так минеться. Але воно таки не минулось.

Кайдашиха старілась и стала ще ласкавійша. Уперта Мотря дражнила іі своєю непокірливостю и ніколи не спускала ні одним словом. Кайдашиха чеплялась до невістки и накривали іі мокрим рядном за кожну провину.

Раз Мотря спекла хліб. Хліб не вдався. Вона подала ёго на стіл до борщу; хліб вийшов липкий з закалцем на два пальці. На біду й борщ вийшов недобрий.

— Недобрий борщ, сказав Лаврін.

— Але й хліб спекла, хоч коника ліпи! сказала сердито Кайдашиха.

— Аж у горлі давить, обізвався й собі старий Кайдаш.

Як на лихо Лаврін, жартуючи, взяв та й зліпив з мякушки коника, поставив ёго на столі ще й хвоста задер ёму в гору.

Мотря глянула на коника та й скипіла, неначе хто линув на неі окропом. Вона лучче витерпіла б лайку, ніж смішки.

— Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною, крикнула Мотря и кинула об стіл ложкою.

— Чого ж кидаєш ложкою нам усім у вічі; чести не знаєш, чи що? сказав старий Кайдаш.

— Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хліб ложкою, обізвався вперве грізно на свою жінку Карпо: