тий червоною та синёю заполочею. Сорочка влипла до повних плечей, до високих здорових грудей. Сині веселі очі на білявому лиці ще ясніще блищали й світилися, й красили румяні щоки.
Який гарний парубок, хоч и білявий, які в ёго веселі очі! подумала дівчина, поглядаючи скоса на Лаврона.
Дівчина пішла вперед. Лаврін погнав воли за нею. Ёму хотілось, щоб вона йшла, як можна тихіще, щоб надивитись на неі.
— Чого це ти так хопаєсся? спитав Лаврін.
— Щоб мати не лаяла, одказала дівчина.
— А деж ти була?
— Панські буряки полола за Россю, а це йду до дому, сказала дівчина и вже сміливіще глянула на Лаврона. Вона пішла тихіще, розмовляючи с парубком.
— Та скажи бо, дівчино, з якого ти села: чи з Бієвців, чи з Дешок?
— З Бієвців, сказала дівчина: а тобі нащо?
— А хіба не можна спитати! Як же тебе звуть?
— Мелашка. Оце, який ти цікавий.
— А як твого батька прозивають?
— Охрім Ба́лаш. Може хочеш знати, як и матір звуть? спитала дівчина и засміялась: а ти сам бієвський?
— Ні: я с Семигор. Мене звуть Лаврін Кайдашенко.
— А чого ж ти ідеш з борошном не в Семигори, та в Бієвці?
— Та це мене батько послав… сказав Лаврін та й не доказав.
Узька дорога йшла на гору и прорізувала високе жито до самого ліса. На горі було видко лісок. Дорога ховалась у лісок и знов зараз спускалася дуже круто в глибокий узький яр, весь закиданий густим лісом. Воли йшли лісом поволі. Лаврін не поганяв іх: він забув и про воли, й про мішки и тільки дивився на Мелашку.
В долині вже стояла під деревом густа тінь. Доріжка була така узька, що зелене гілля в горі сходилось до купи и закривало небо. Старі дуби й граби стояли в тіні стовпами, а на противній горі верхи дерева ще горіли на червоному вечірнёму сонці.
Мелашка йшла стежкою й плуталась між високою смілкою та дзвониками. Іі чорноволоса голова з маковим вінком здавалась квіткою між високою травою на окопі, між синіми дзвониками та червоною смілкою.
