— Балашова. Іі звуть Мелашкою.
— Чи ти ж знаєш, що за люде ті Балаші? Чи ти знаєш Мелащині норови? Стережися, сину, щоб не взяв такоі, як Карпо.
— Як з нею не оженюся, то в Росі втоплюся, сказав Лаврін и одвернув лице од матері.
— Чи робоча ж вона? Чи має що за душею іі батько?
— А чом же. Балаш, здається, чоловік з достатками, але я в ёго скриню не лазив.
— То про мене посилай старостів и до Балашівни, а я з батьком поіду на розглядини, та подивлюся и на твою милу, и на іі батька.
Лаврін так и зробив, як ёму раяла мати: прибрався, причепурився, взяв двох старостів, та й пішов у Бієвці.
Балаш не сподівався так рано старостів до своєі дочки. Мелашці тільки що кінчався шіснайцятий рік. Наставали жнива. Мелашка була потрібна в господі, як робітниця. Балаш одказував старостам ні се ні те. Мелашка стояла коло печі и заливалась слёзами. Батько постеріг, чого Мелашка так пізно верталась з улиці, и згодився на заручини. Мелашка втерла слёзи рукавом и винесла старостам хустки.
В неділю Кайдаш с Кайдашихою збірались іхати в Бієвці на розглядини до Балаша. Лаврін, веселий та щасливий, запрягав воли.
— Чи гарна ж, сину, хата в твоєі Мелашки? питала мати в Лаврона.
— Ого-го! ще й яка гарна. Здається, и в цілому селі кращоі нема, говорив Лаврін, знаючи норови своєі матері.
— Чи добрі ж господарі Балаші. Чи мають худобу? питала мати.
— Та там такі робочі люде, що в нас у Семигорах и нема таких, хвалив Лаврін, бо ёму й справді Балаші здавались лучшими од усіх людей на світі.
— В Бієвцях мене знають: я варила обід у попа, як він видав заміж дочку. Я там у поповому дворі частувала всю громаду. О, там, моє серденько, є добрі господарі. В нас у Семигорах и справді таких нема, говорила Кайдашиха.
Кайдашиха наділа тонку сорочку, завязала гарною новою хусткою с торочками до самих пліч, понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юбку, нову білу свиту ще и в жовті чоботи вбулась.
