— И де чортяка іх носить до пів ночі! Ходять у ночі с чортами разом, та ще ім и двері одчиняй! верещала по один бік Мотря.
— Досиділись мало не до світа, неначе завтра свято! Ще й уставай та двері ім одчиняй! кричала с печі мати.
— Чого ви, мамо, кричите! ще й не вставали одчиняти, а верещите на всю хату, обізвався Лаврін.
— Виводив попід руки свою Мелашку по всіх Западинцях до півночі, ще й мене розбудив.
— Якого ти чорта кричиш? аж мене перелякала! обізвався с-просоня старий Кайдаш: оце наробили гвалту! Міні здалось, що хата зайнялася.
Мелашка швиденько кинула свиту на лаву и впала, як нежива. Лаврін погасив світло. Мелашці здалося, що вона з зеленого саду та ступила просто на лід.
— Потрівай же, Мотре! виносила я с сіней и своє и твоє сміття, а завтра не винесу, думала Мелашка, згадуючи науку своєі матері: нехай уже лає мати, а то й вона кричить.
Другого дня Мелашка вимела хату й сіни и покинула сміття коло порога. Мотря переступила через поріг и спіткнулась на сміття.
— Оце понакидали свого сміття під порогом. Дві іх здорові, як печі, а сміття не винесуть, сказала Мотря так голосно, щоб було чути в свекрушину хату.
— Виносила я до сегоднішнёго дня и твоє сміттячко, а тепер не буду. Маєш руки, то й винесеш, сказала Мелашка.
— А тобі та твоій свекрусі хіба поодпадали руки, крикнула Мотря.
— Не поодпадали, але як носитиму що дня сама сміття, то й поодпадають.
— Ще й підмела на мою половину сіней, сказала Мотря и вхопила віник та й одсунула сміття під самісінькі свекрові двері.
С хати вийшла свекруха саме тоді, як Мотря сунула сміття під двері. Сміття посипалось на свекрушині ноги. Вона підкинула ногами сміття в гору и обсипала Мотрю.
— На що ти, вража дочко, сунеш оце сміття міні в хату? крикнула Кайдашиха.
— Од вражоі дочки чую. Суну на те, що це ваше сміття. Про мене візьміть ёго та поіжте! крикнула Мотря.
— Іж сама, коли мене загадуєш; про мене сховай ёго в свою скриню та понеси матері на гостинець, репетувала свекруха.
