Сторінка:Іван Нечуй-Левицький. Кайдашева сім'я. 1879.pdf/97

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

Саме тоді бабі Палажці приснилось, що вона вилізла на лаврську дзвіницю, та й стала під великим дзвоном. Дзвін одірвався та й упав на неі. Вона закричала з усієі сили, але дзвін надавив іі важким серцем и затулив рота. Прокидається вона, и чує, що на іі лиці чиясь здорова борода, а чиісь губи так вчепились в іі губи, що вона ніяк не могла розтулити рота. Вона хотіла підняти руки, але хтось держав іі за руки, придушивши іх, ніби желізом, до землі. Вона хотіла повернути головою, а в неі на лиці плуталась страшна борода, а повні губи так цілували іі, що в неі губи аж пристали до зубів.

Баба Палажка перелякалась. Ій здалось, що на неі справді впав дзвін, що то не був сон, а правда. Але вона якось покрутила головою и так крикнула на все горло, що побудила всіх богомольців. Піднявся гвалт, шум. Богомольці заворушились, зашуміли, а повні губи цілували бабу в щоки, в брови, в очі, а далі щось чорне знялося и, як куля, полетіло між липи.

— Що це таке? думав чернець: така гарна молодиця, а лице таке тверде, як діравий горщик; аж губи щемлять!

— Що там таке! чи злодіі, чи що? питали сонні богомольці.

— Це тебе, Палажко, хтось чи цілував, чи хотів обікрасти, обізвалась крайня баба.

— Ой щось побігло! крикнули молодиці и кожна почала облапувати свій клунок під головами.

— Це нечиста сила мене давила, говорила баба Палажка, це він мене скушав, бо я вже висповідалась и завтра мала причащатись. Оце, Боже мій, який гріх трапився! Двадьцять пасок ззіла в Киіві, а за двадьцять першою такий гріх трапився. Послинив нечистий усе лице й губи, й щоки. Пху на тебе сатано!

— Та то якийсь послушник побіг до келій, говорив один чоловік.

— Еге! добрий послушник! Се, Дух Святий при нас, чорт! Цур ім таким послушникам. Прийдеться завтра другий раз сповідатись. Оце одговілась! Боже мій, яка міні напасть од скусителя, бідкалась баба Параска.

— Мабуть якийсь послушник, бо я чула, як він вас, бабо, цілував, сказала простенька Мелашка.

— Оце вигадала! сказала баба Палажка: чи то можна, що б в манастирі були такі ченці. Неначе я оце вперве в Киіві. Говорить, неначе маленька. Ще рознеси по Семигорах, як вернесся до дому.